Іноді виявляється, що деякі речі, які в сьогоднішньому повсякденному житті настільки буденні, що ставишся до їхньої наявності, як до чогось природного, з’явились не так вже й давно. І люди, ще якихось сто років тому, обходились без них. Мова зараз про сумський водопровід й каналізацію. Про те, хто й коли збудував у Сумах перший водогін читайте тут. Більше на сайті sumy-name.

Продавали воду на  відра

В кінці ХІХ на початку XX століть у Сумах стало питання освоєння підземних вод і прокладання водогону. Як і багато чого в цьому місті, гроші на це дав меценат і цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко. Слід зауважити, що на кінець 90-х років у місті було дев’ять площ, 122 вулиці й провулки, на яких розміщувалось більш ніж 3,5 тисячі будинків. Загальна довжина вулиць сягала 56,6 кілометра. Крім того, у місті тоді працював театр, цирк, три аптеки. А міська управа утримувала бібліотеку, казарми, міську лазню, училище, жандармське управління, в’язницю й пожежну команду.  

Тому тема водогону була більш ніж актуальна.

Гроші на розробку першого абісінського колодязя Павло Іванович Харитоненко виділив ще у 1892 році. Освоювати їх почали кількома роками пізніше. У 1894-96 роках у районі нинішнього Будівельного коледжу й офісу місцевої філії Суспільного мовника (телецентру) почались роботи по будівництву та розробці трьох свердловин та водонапірної башти. В ті часи вона мала колосальний об’єм, хоча свердловини видавали по 120 метрів кубічних на добу. Але мова не йшла про водогін як такий. Все відбувалось значно примітивніше. До башти під’їжджали візниці на возах з бочками, заливали воду в бочки й розвозили по місту, продаючи її відрами. 

Так само не було в місті й централізованої каналізації у ті часи. У маєтках копали великі ями, в які зливались усі нечистоти, а потім в певний час їх вивозити бочками. Ту саму практику застосовували й питні заклади міста. 

Перші водозабірні крани

Загалом для забезпечення міста водою, до 1917 року, тут було збудовано й встановлено 22 водозабірних крани на все місто. Вони розташовувались у закритих будках і на ніч зачинялись. Вода відпускалась тут за гроші. Працювали такі будки з восьмої ранку до сімнадцятої вечора. Довжина водогінної системи міста на початок 1917 року складала 15,6 кілометра. На той момент у Сумах проживало більш ніж 35 тисяч мешканців. Як можна дізнатись з місцевих газет того часу, така система водопостачання дуже не подобалась місцевим мешканцям й отримувала від них багато несхвальних відгуків та нарікань. До слова, заможні люди, мали індивідуальні вводи від цих кранів у свої маєтки та помешкання. Хоча й таких тоді у місті над Пслом було не так багато. 

Будівництво систем водовідведення

У 1922 році на старій Оболоні вже функціонує три свердловини, які подають у місто близько 360 метрів кубічних води. Воду можна набрати у  22 водозабірних кранах, які розкидані по місту. Але крім цього у 320 будинків вода подається безпосередньо. Це робилось за допомогою парових агрегатів, які мали потужність 60 кінських сил. А через два роки, ці парові машини були замінені на нафтові двигуни. 

На початку Другої світової у сорокових роках XX століття довжина водозабірних мереж складала вже 41 кілометр. Але каналізація на той час в місті була ще відсутня. Всі стоки як і раніше збирались у вигрібні ями й вивозились возами з бочками. Будівництво водовідведення починається у Сумах вже після Другої світової війни, у 1951 році. Саме тоді розпочалось будівництво Лучанського й Новооболонського водозаборів. Тоді ж у Сумах були збудовані перша каналізаційна помпова станція та перші очисні споруди, на Соборній площі та в районі вулиці Замостянської відповідно. 

На початок 1975 року у місті вже працювало п’ять водозаборів та вісім каналізаційних станцій, а протяжність водогону сягнула майже 250 км.