На початку XX століття економічне життя в Лебедині, повітовому місті Харківської губернії дещо пожвавішало. Населення сягнуло вісімнадцять тисяч осіб. У місті відкрились нові навчальні заклади, підприємства. У ці часи почали з’являтись цегляні будинки не лише в центрі, на майдані, а й на прилеглих вулицях. Основною причиною такого пожвавлення економіки стало будівництво й пуск залізничної колії Лебедин-Боромля, яка дозволила місту отримати вихід до залізничної магістралі Люботин – Суми – Ворожба. А уже в 1904 році в Лебедині було запущено паровий млин, який став на той час найбільшим підприємством міста. Про те, як розвивалась борошномельно-круп‘яна промисловість на Лебединщині читайте на sumy-name.com.
Все починалося з вітряків
Перші згадки про вітряки в Україні припадають на XVII століття. Вони прийшли сюди з Європи. Масове ж будівництво таких млинів стало можливим з кінця XVIII – початку ХІХ століття. Були поширені два види конструкції вітряків, нідерландський та німецький. Різниця в тому, що у нідерландському вітряку за вітром повертається лише башта з крилами, а основний каркас стоїть нерухомо. У німецькому за вітром крутиться весь млин.
На Лебединщині млинарство було однією з важливих галузей господарства. Млинар або ж мірошник, людина яка працювала на такому млині, завжди користувалась повагою містян. Пік млинарства тут припав на кінець ХІХ століття, тоді у самому Лебедині налічувалося десять вітряків. Але ще їх будували поміщики у своїх селах. Так, в Михайлівці було аж два повітряні млини, які належали графу Капністу й васильківському поміщику фон Глазенапу.
Щоб розуміти наскільки млини полегшували працю селян: для того, щоб змолоти мішок зерна таким млином потрібно було 15 хвилин. Якщо ж молоти за допомогою ручних жорен, то за годину переробляли один кілограм збіжжя.
Паровий млин
На зміну вітрякам прийшли парові млини. Так у 1904 році у Лебедині було завершено будівництво одного з найбільших підприємств міста того часу – парового млина Кононенко-Пивоварова. На підприємстві працювали рекордні для тих часів і для Лебедина шістдесят осіб. Потужність підприємства взагалі була захмарною, за рік воно обробляло три мільйони пудів зерна.
Один з власників підприємства Микола Кононенко був дуже енергійною й розумною людиною. Він, до слова, у 1907 році став міським головою міста, пропрацювавши на цій посаді аж до 1917 року.
Саме за його головування у Лебедині було прокладено більше ніж чотирнадцять кілометрів шосейних доріг, мова йде про кам’янку. При Кононенку збудовано електростанцію й почало працювати електричне освітлення головних вулиць та Торгового майдану, тобто Базарної площі.
У 1914 році споруджено будівлю міської управи з каланчею та народний будинок. Саме за каденції Миколи Олексійовича було засушено “гнилий ставок” на річці Труфанці та величезний Замковий стан, а також засаджено піщані вигонні піски сосною. А сама річка пущена в підземну трубу. За сприяння Кононенка у Лебедині з’явився міський парк, а також було приведено до досконалого стану пожежний обоз і збудовано богадільню.
Радянські часи парового млина
Окрім парового млина, Микола Кононенко збирався облаштувати у Лебедині надсучасний пивоварний завод. Для цього він закупив нове обладнання, яке дозволяло випускати продукцію не гіршу ніж за кордоном, за їхньою технологією. Однак на заваді стала Перша світова війна.
Млин залишався найбільшим підприємством міста, аж до 1920 року. У 1919 він був націоналізований більшовиками й перейменований у Державний млин №9. Під час Другої світової війни, у жовтні 1941 року, приміщення млина було підірване Червоною армією, що відступала.